Втратив я себе... І знайшов у тихих хвилях Тваринного парку

Я прийшов не за джекпотом. Я прийшов, бо тиша після півночі була гуччою за будь-який вигра.

Тваринний парк — це не казино. Це дзеркало. Кожен оберт нагадував голос моєї матері, що співала стару джаз-стандарди на балконі в Брукліні, і тишоту моєго батька, коли він виходив із ритму.

Перший оберт — це шепот

Моя перша гра: 50 центів. Достаточно, щоб сидить нерухомо, поки дельфіни мимохили під неоновим світлом — не наздогання перемоги, а чекання поветру.

Я думав, що потрбна стратегія. Але справжнє чародство жило у просторi мiж обертами — так само, як водяна пам’ять пам’ятного імена перед тим, якщо ти говориш його наприклад.

Океан не потребує багато

Я зупинився наздогання бонусами. Почав платити кавою о 3 годинi ранку, спостергаючи за чайками, що малювали хвилi на О’Кейн-Беч як чорнило на мокрому паперi.

Тут нема алгоритму для лiкування. Лише присутнiсть: як один оберт може стати ритуалом, коли нiхто не дивиться.

Коралова карнавал був моєю сповиддю

Останньої зими я грав через нoчний фестиваль — без екрана, без звуку — але приплив носив моє ім’я назад до мене наче старий колисковий спев духов,

Вони назвали це «обмеженої виданню». Я назвав це святим.

Ти не виграєш тварин — ти стаєш однiєю

Я думав, що майстерство — це математика. Тепер я знаю: це пам’ять вирезана у кожному хвилцi, кожнiй паузi мiж хвилями. Коли ти зупинишся намагання перемоги — і почне слухатись — тод знаходиш себе там де завжди мала бути.